Другий за час президентства Володимира Зеленського масштабний обмін, узгоджений між Києвом і Москвою (втім, в Москві вважають за краще вважати, що це обмін між Києвом і «народними республіками»), привів – як і перше звільнення українських заручників – до суперечливих наслідків. І ці протиріччя не випадкові, вони ретельно режисуються Кремлем і спрямовані на дестабілізацію ситуації в Україні.
З одного боку, було б дивно дорікати Володимиру Зеленському за природне бажання звільнити своїх співгромадян, які перебувають у в’язницях «ДНР» і «ЛНР», нерідко без суду і слідства і з надуманих причин. Та й суд на окупованій території справжнім правосуддям не назвеш.
Серед звільнених – українські військові, взяті в полон під час боїв на Донбасі, журналісти, яких посадили просто за те, що вони передавали інформацію, активісти.
З іншого боку, в Кремлі вже не вперше використовують ситуацію для того, щоб включити в обмінні списки тих, хто не має, власне, ніякого відношення до самої процедури обміну. Так було під час першого обміну Зеленського, коли в Києві прагнули звільняти українських громадян, а в Москві … теж українських.
Велика частина переданих Росії мала не російське, а українське громадянство. А головною фігурою того обміну був Володимир Цемах, важливий свідок у справі про знищення малайзійського пасажирського літака. І справа була не тільки в тому, що звільнення Цемаха виключило можливість його участі в міжнародному трибуналі, який готується в Гаазі.
А ще і в тому, що звільнення людини, затриманої в ході успішної, але дуже важкої операції українських спецслужб на окупованій території Донбасу, тільки збільшило прірву між владою та патріотичної частиною суспільства. І заодно погіршила відносини України і Нідерландів: в Гаазі звільнення Цемаху було сприйнято як фактичне небажання України сприяти об’єктивному розслідуванню катастрофи.
Щось подібне сталося і зараз, коли в списках по обміну, що стосуються Донбасу, з’явилися прізвища людей, які не мають ніякого відношення до війни на сході України – «беркутівців», які брали участь у знищенні «Небесної Сотні» на Майдані 2013-2014 років, і терористів, які організували вибух в річницю Майдану в Харкові – тоді теж загинули люди.
Видачі «беркутівців» в Кремлі вимагають вже давно. І, ймовірно, зовсім не тому, що в Москві вони когось цікавлять персонально. Саме звільнення людей, яких звинувачують у вбивствах – це те ж саме поглиблення прірви, яку в Москві продовжують наполегливо рити. Прірви між українською владою і суспільством.
У Москві змогли зрозуміти, в яку пастку можна заманити Зеленського, – і успішно заманюють. Українському президенту необхідні успіхи в питанні припинення війни на Донбасі. Але оскільки сам конфлікт не припиняється, звільнення людей сьогодні – єдина реальна можливість продемонструвати хоч якийсь прогрес, причому зрозумілий кожній людині.
Заради цього прогресу український президент пішов і на звільнення колишніх співробітників «Беркута», і на ігнорування позиції родичів убитих в Києві і Харкові, і на злам юридичної процедури, який будь-якій неупередженій людині не міг не здатися кричущим беззаконням в російському або білоруському стилі, і на згоду з «очищенням» звільнених – тобто на відмову від їх подальшого юридичного переслідування. Але результат – є. Люди – вдома.
Однак це – гуманітарний аспект проблеми. А є ще й політичний: ефект від звільнення полонених скоро зникне, а глибина прірви не зміниться. При цьому Кремль буде діяти в тому ж дусі і далі – обіцяючи припинити конфлікт або хоча б «просто припинити стріляти», спонукати Зеленського до таких рішень, які будуть все більшою мірою поглиблювати прірву і, в кінцевому рахунку, викличуть вибух. На що, власне, і розраховують в Москві.
Віталій Портников для Belsat.eu