Православна Церква України, що виникла в грудні 2018-го, рік тому отримала Томос. Такий собі документ про незалежність. Багато скептиків не давали шансів новій церкві: «Вони розпадуться», «без Порошенко вони не втримаються» і т. д. Все виявилося не так похмуро. За перший рік свого життя нова церква пережила внутрішню кризу, позбулася підтримки влади, а також отримала міжнародне визнання.
Патріарх Філарет всупереч всім очікуванням так і не прийняв Томос і автокефалію, за які боровся останні 30 років. Він – друга людина в РПЦ, що мало не стала патріархом Московським. Як показала історія, йому не важливо, в якій церкві бути патріархом, головне – їм бути. Він не зміг відійти на почесне, але все ж друге місце, поступившись своєму ж ставленику.
Протягом року він намагався відновити Київський патріархат, розпущений об’єднанням в Єдину Православну Церкву України, подавав в суд і збирав з’їзди громадськості. Але молода ПЦУ вистояла, навіть коли її спробував розхитати такий церковний важкоатлет, як почесний Патріарх Філарет.
Затяті противники ПЦУ у свій час навіть із знущанням розшифровували її назву як «Порошенківська Церква України», натякаючи на тісний зв’язок п’ятого президента країни з церковниками. Говорили, що церква «посиплеться» як тільки Петро Порошенко покине президентський пост.
Вже півроку країною править Володимир Зеленський з власними парламентом і урядом, а на діяльності ПЦУ це ніяк не відбилося. Більш того, найголовніші досягнення церкви припали на період, коли Порошенко не був при владі. Йдеться про визнання іншими Церквами.
У цьому контексті цікаве також і питання про фінансову підтримку церкви. Автором мема «Порошенківська церква України» був олігарх Вадим Новинський, якого називають одним з головних спонсорів Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Новинський забезпечує не тільки необхідні транспортні переміщення єпископів, а й вкладається в інформаційну кампанію. У УПЦ (МП) безліч власних сайтів, Telegram – і Youtube-каналів, свої експерти і блогери – всі вони забезпечують просування вигідних Московському патріархату в Україні наративів.
Водночас з боку ПЦУ таких дій у відповідь не спостерігається.
І справа не в кадрах – серед прихильників ПЦУ є чимало освічених і грамотних людей. Питання в фінансах – молода церква не в змозі замовити подібні послуги.
Не видно, щоб Порошенко вкладав кошти в ПЦУ, в її інформаційну кампанію. Остання тримається на кількох людях і явно далека від ідеалу. Це до речі один з небагатьох пунктів, за якими у ПЦУ провал за рік.
Для кожної нової Автокефальної Церкви важливе не лише формальне здобуття незалежності, а й визнання статусу іншими Церквами. Простіше кажучи – не достатньо отримати квиток в клуб, потрібно ще й стати рукопожатним для його членів. За минулий рік ПЦУ визнали 3 з 15 (включаючи саму ПЦУ) церков. Це Константинопольський Патріархат, який і видав Томос, а також Елладська (Греція) і олександрійська (Африка) Церкви.
Також відбулося ще 3 так званих «гібридних» визнання. Єпископ Чеської Церкви брав участь у богослужінні з Київським митрополитом Єпіфанієм – главою ПЦУ. Кіпрський митрополит співслужив разом з чернігівським архієпископом Євстратієм (Зорею), а болгарський митрополит згадував ,Єпіфанія в Диптиху – каталозі визнаних глав Автокефальних Церков.
Білоруські православні хоча безпосередньо і не беруть участі в «українському питанні», але все ж досить тісно з ним пов’язані. Справа в тому, що давня Київська митрополія – фундамент нинішньої ПЦУ – включала в себе землі сучасної Білорусі, Литви та Польщі. У свій час резиденція Київського митрополита перебувала у Вільнюсі. Польська Автокефальна Православна Церква взагалі отримала свій Томос як частину Київської митрополії. А в білоруському Новогрудку проводилися церковні собори Київської митрополії, і він також був резиденцією митрополитів Київських, Галицьких і всієї Русі.
Минулого року Вселенський Патріарх Варфоломій скасував акт 1686 року Про передачу прав на управління Київською митрополією Московському патріархату. Це дало можливість надати Україні автокефалію і дати Томос. Але загальна ситуація не обмежується Україною.
Де-юре в новому становищі опинилася і Білорусь, і її православна церква. Однак при нинішній політичній ситуації навряд чи, щось кардинально зміниться в релігійному ландшафті Білорусі.
Поки Олександр Лукашенко залежний від Росії ніякої церковної незалежності Мінську не бачити. Власна Церква можлива лише в разі, якщо курс країни зміниться. І тоді у Білорусі буде кілька варіантів розвитку ситуації.
Українська модель передбачає існування двох рівновеликих суб’єктів – власної автокефалії і автономної церкви від Московського патріархату. Для такої моделі необхідна наявність великої національно орієнтованої і, можливо, невизнаної церкви. Так як це було в Болгарії або Україні, або як це зараз є в Північній Македонії. За посередництва держави можна домогтися церковної незалежності.
2019.09.30 09:22
Є ще естонська модель, яка полягає в тому, що в країні існують дві автономні церкви Константинопольського і Московського патріархатів. Повноцінної власної автокефалії немає, держава не займається релігійною політикою і ставиться до всіх однаково. Для такої моделі в країні повинен бути запит на національно орієнтовану церкву і повинна існувати база з громад.
В силу того, що в Білорусі немає впливової національної православної церкви, то описані вище моделі не підійдуть. Для Білорусі може бути корисною «чорногорська модель». Вона передбачає, що в країні є велика церква колишньої метрополії, як, наприклад, Церква Московського патріархату в Білорусі або Церква Сербського патріархату в Чорногорії.
У той же час, поряд з нею існує маленька, але національно орієнтована і невизнана церква. Як Білоруська автокефальна православна церква або Чорногорська православна церква. У державної влади є можливості створити максимально дискомфортні умови для іноземної церкви і стимулювати розвиток національно орієнтованою. Здійсненням такого сценарію зараз якраз займається президент Чорногорії Міло Джуканович.
Надання Томосу про автокефалію фактично вивело Україну з периферії православного світу в епіцентр. Вже не один десяток років триває протистояння між Константинополем і Москвою. До минулого року це була Холодна війна. Але вирішивши «українське питання» настала гаряча фаза конфлікту.
Найбільш відомі богослови сперечаються про те, як врегулювати конфлікт, пропонуються різні моделі вирішення ситуації, формуються дорожні карти. Деякі шукають слави, намагаючись запропонувати щось на кшталт «формули Штайнмаєра» для релігійного конфлікту.
Білорусь може винести з кейса сусідів багато корисного. Більш того, вона побічно також залучена в те, що відбувається. Проте слід усвідомлювати, що механічне копіювання дій не призведе до бажаного результату. Занадто різні в країнах внутрішньополітичні контексти.
Дмитро Горевий, релігієзнавець, директор громадської організації «Центр релігійної безпеки»/ОБ, – для belsat.eu