Майбутню чотиристоронню зустріч «нормандського формату» 9 грудня в Парижі журналісти і політологи обговорюють так багато і експресивно, ніби чекають, що вона стане епохальною подією в російсько-українському протистоянні. Тим часом, від цієї зустрічі навряд чи можна очікувати вражаючих результатів. Підозрюю, що про це прекрасно знають в Москві і здогадуються в Києві. А в Парижі чи Берліні про це взагалі мало хто думає.
Президент України Володимир Зеленський має намір розвернути Мінські домовленості обличчям до здорового глузду: чи можна проводити місцеві вибори в Донецьку і Луганську, поки там розквартировані контрольовані Москвою військові формування? Яка країна, що себе поважає, погодиться проводити свої вибори на окупованій території і під наглядом окупантів?
З логічністю і обґрунтованістю такої позиції важко сперечатися, але Кремль і не збирається вступати в дискусію. Для нього набагато важливіше формальна сторона події. Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що «так чи інакше Путін і Зеленський поспілкуються. У разі Путіна і Зеленського це набагато важливіше, ніж антураж зустрічей».
Тобто, з точки зору російського керівництва, справжній успіх паризької зустрічі полягає не у вирішенні практичних питань врегулювання конфлікту, а в особистій зустрічі президентів України і Росії. Це така дуже російська, якщо не сказати радянська любов до зовнішніх ефектів. Важливо не як є, а як виглядає!
Обговорювати проблеми змістовно Москві дійсно нецікаво. Продавлена нею Мінська угода від 12 лютого 2015 роки її цілком влаштовує. Пункт 9 цієї угоди свідчить, що «відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту має розпочатися в перший день після місцевих виборів і завершитися після всеосяжного політичного врегулювання». І тільки наступного за ним пункт 10 цієї угоди передбачає «виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під наглядом ОБСЄ. Роззброєння всіх незаконних груп».
Що змусило попереднього президента України Петра Порошенка взяти на себе настільки кабальні для своєї країни зобов’язання, тепер вже не важливо. Ймовірно, причини були. Але тепер вже є, як є. Правда, ніде в тексті угоди не вказано, що всі кроки повинні виконуватися послідовно – від першого пункту до останнього. Цілком можна виконати перш десятий пункт, а потім дев’ятий – спочатку відновити український контроль над кордоном, а потім проводити вибори. Правда і те, що ця угода не міждержавна, оскільки від України її підписав колишній президент Леонід Кучма – до того моменту особа суто приватна, цивільна і не офіційна.
Ймовірно, президент Зеленський на переговорах в Парижі зосередить основну свою увагу на виконанні першого і шостого пунктів угоди: всеосяжне припинення вогню і обмін всіх полонених на основі принципу «всіх на всіх». Безумовно, це завдання благородна, але для кардинального вирішення проблеми необхідна корекція Мінського угоди.
Москва, проте, вже недвозначно і неодноразово давала зрозуміти, що переглядати умови Мінського угоди не буде. Така неконструктивна позиція Кремля не є якоюсь випадковістю або тимчасовим замішанням.
Всім слід ясно усвідомлювати, що Москву абсолютно влаштовує нинішній підвішений стан, ситуація невизначеності, невирішеність конфлікту. Саме в такій ситуації кремлівське керівництво, не беручи на себе ніякої відповідальності, може продовжувати маніпулювати своїми бойовиками в Донецьку і Луганську, шантажувати Київ погрозами ескалації військових дій і залишати собі великий люфт для прийняття вигідних політичних рішень.
Тліючий або хоча б заморожений конфлікт – це безцінна знахідка для невпевненого в собі авторитарного режиму. Так з якого дива Путіну відмовлятися від цієї знахідки і йти на врегулювання конфлікту, який створювався так довго, з такими зусиллями і навіть відомими жертвами? Тому, навіть якщо президент Зеленський і вирішиться на якісь поступки Росії, то з цього все-одно нічого путнього не вийде – Москва висуне нові умови, свідомо неприйнятні для України. І так буде завжди, якою б конструктивною або поступливою якою не була позиція України.
Треба розуміти, що у Москви і Києва в цьому конфлікті зовсім різні цілі і навряд чи зустрічі в нормандському або будь-якому іншому форматі приведуть позиції сторін до спільного знаменника.
У зустрічі в Парижі є тільки одна реальна мета – пропагандистська. Москва хоче показати свою миролюбність, готовність до переговорів і прихильність миротворчому процесу. Київ має намір продемонструвати всьому світу нездатність Москви вирішувати питання тверезо і по суті. Париж і Берлін, мабуть, вже шкодують, що вплуталися в «суперечка слов’ян між собою» і мріють тільки про те, щоб все якось само собою вирішилося.
І не варто забувати ще про один важливий значенні «нормандського процесу»: він залишає за рамками всіх обговорень питання про Крим. Це особливо хвилює кримських татар, лідери яких вже звернулися до президента Зеленському з нагадуванням про необхідність підняти «кримське питання» на переговорах в Парижі. Однак в минулий понеділок офіційний представник Кремля Дмитро Пєсков виключив будь-яке обговорення російського статусу Криму.
Це і зрозуміло: вибудувана Кремлем конструкція із захопленого Криму і підвішеного в невизначеності Донецька з Луганськом не повинна бути зруйнована.
Як ймовірно і було задумано з самого початку, експансія Росії на сході України покликана змінити політичний порядок денний, і під загрозою ще більших неприємностей змусити світову спільноту згадати про політику умиротворення і назавжди забути про те, що в 2014 році Росія анексувала півострів Крим.
Олександр Подрабінек для Belsat.eu
Думка автора може не збігатися з думкою редакції.