Отже, визначилася шістка претендентів на звання єдиного кандидата від опозиції на майбутніх в Білорусі не пізніше 30 Серпня президентських виборах. Вперше в історії білоруські опозиціонери (не всі, це утопія, але п’ять серйозних структур) домовилися провести праймеріз, щоб визначити того, хто від їхнього обличчя спробує кинути рукавичку беззмінному президенту.
Звичайно, краще так, ніж як було в 2010-му, коли на вибори пішло аж дев’ять суперників Олександра Лукашенко. Вони розтягнули голоси протестного електорату і не змогли домовитися про єдиний план площі, в результаті чого маніфестанти потрапили в пастку силовиків.
Але, по-перше, і зараз дехто з опозиції має намір грати в свою гру, що полегшує політтехнологам і спецслужбам Лукашенко завдання сіяти хаос серед супротивників, нав’язувати свій сценарій кампанії.
По-друге, праймеріз, які опозиція поспішила назвати «народним голосуванням», ризикують перетворитися на затію для вузького кола. Ну не ламанеться обиватель на голосування в регіонах, знаючи, що процес під ковпаком силовиків. При голосуванні через Інтернет теж треба засвітитися, залишити паспортні дані. А до того ж – пообіцяти бути в ініціативній групі майбутнього кандидата (ще невідомо, хто він, а на тебе вже ярмо норовлять накинути!).
Хто ж у шістці? Це голова Об’єднаної громадянської партії Микола Козлов, співголови оргкомітету зі створення партії «Білоруська Християнська демократія» Павло Северинець та Ольга Ковалькова, Голова Руху «За Свободу» Юрій Губаревич, заступник голови Партії БНФ Олексій Янукевич, екс-депутат Палати представників Ганна Канопацька.
Всі вони – представники, умовно кажучи, партійної опозиції (хіба що Канопацьку минулого року виключили з ОГП, але суті це не змінює). І це вже, якщо хочете, стигматизація. Маса обивателів буде проектувати на будь-якого з цієї шістки в якості єдиного кандидата весь багаторічний шлейф поразок, провалів білоруської опозиції. Будуть думати: може, і правильні речі ця людина говорить, але ж він (вона) – з цих вічних лузерів.
До того ж сама процедура праймеріз буде підштовхувати претендентів до досить радикальних гасел. Адже за затвердженими критеріями єдиний кандидат повинен виступати, наприклад, за вихід Білорусі з ОДКБ, Союзної держави, виведення з її території іноземних (читай: російських) військових об’єктів. Однак є підстави припускати, що далеко не всі прості білоруси навіть з числа незадоволених життям при Лукашенко готові підтримати таку позицію.
У підсумку можуть вийти ножиці між критеріями партійної опозиції і запитами того шару електорату, який хоче змін, але при цьому не налаштований конфліктувати з Москвою і не охочий виходити на вуличні протести.
В ідеалі в якості альтернативи Лукашенко був би, мабуть, хороший свіжий харизматичний персонаж з боку, не обтяжений вантажем опозиційних гріхів, але вже відбувся в якійсь сфері. Коротше, такий собі Білоруський Зеленський.
Але де його взяти? Точніше, спробуй знайди дивака, готового проміняти життєвий успіх на ризик поламати собі кар’єру, сісти у вʼязницю. Наскільки знаю, опозиція намагалася шукати, але – облом. Та й взагалі – щоб вистрілив «Білоруський Зеленський», потрібно багато факторів, яких при режимі, створеному Лукашенком, немає.
У підсумку на сьогодні найсильнішим претендентом на єдиного кандидата виглядає, мабуть, Северинець, для якого зоряним часом стало лідерство під час грудневих протестів проти «поглибленої інтеграції» в Мінську. Але виникає питання, чи зареєструють влада дискомфортного для них вуличного бунтаря.
У самого Северинця на випадок нереєстрації є план: сильний бойкот, аж до загальнонаціонального страйку. Однак досі всі спроби бойкоту в Білорусі провалювалися. Режим їх просто не помічав. Так, на вибори багато хто не ходить. Але потрібні владі цифри явки все одно малюються. А опозиціонери плутають обивательський пофігізм з готовністю наполегливо протистояти режиму.
Безумовно, бувають всякі форс-мажори, іноді прилітають чорні лебеді. Але якщо без цього, то навряд чи щось завадить Лукашенку оформити собі новий п’ятирічний термін. Він вдало підморозив країну, маргіналізував супротивників, відбив у бізнесу і пересічних громадян полювання сунутися в політику, нав’язав їм фаталізм.
Начебто все схоплено. Незалежна соціологія знищена, суспільство не знає рейтингів політиків. У виборчкомах – свої люди, знають, що написати в протоколі. Центрвиборчком оголосить про чергову перемогу з гідним вождя результатом. Але не здивуюся, якщо на черговій інавгурації Лукашенко буде ще похмурішим, ніж на колишніх.
Він не може піти, тому що напевно не вірить до кінця потенційним наступникам, побоюється вилучення якихось скелетів з шафи, помсти ворогів. Боїться за долю рідні. У цьому сенсі Лукашенко – заручник свого становища багаторічного вождя, чимало нагрішив і занадто загрузлого у владі.
Хоча теоретично перший президент Білорусі міг досить красиво піти в 2006-му або навіть 2010-му.тоді б його запам’ятали як лідера, який зміцнив державу і дав населенню непогане зростання добробуту.
Але з 2010 року доходи білорусів в доларовому еквіваленті практично топчуться на місці (та ще й з відкатами). А після недавніх переговорів у Сочі стало як ніколи ясно, що Лукашенко зазнав колосальної стратегічної поразки. Він продув багаторічну інтеграційну гру з Кремлем.
Москва більше не дає знижок за промови про слов’янське братерство і готовність лягати під танки НАТО. Зав’язана на російські ресурси економічна модель приречена, вона вже вмирає.
А іншого проекту для Білорусі у Лукашенка немає. Йому глибоко чужі всі ці ліберально-ринкові і демократичні ідеї. Він тиснув і буде тиснути на внутрішні вороги.
Так що, якщо виключити диво, всередині країни він знову виграє. А програє Білорусь.
Олександр Класковський, політичний оглядач
– для/ОБ, belsat.eu
Читайте інші Тексти автора у рубриці «Думки»