У Росії ахають, як впав рейтинг Володимира Путіна. Олександр Лукашенко може тихо посміятися над гнилим лібералізмом російського колеги, що дозволяє всяким ФОМам-ВЦВГД і іншим «Левада-центрам» в принципі заміряти популярність першої особи і публічно оголошувати результати.
Після того як ВЦИОМ в травні зафіксував, що рейтинг довіри президенту Росії знизився до 31,7%, на нещасних соціологів наїхав його прес-секретар. І ті вмить придумали нову методику, за якою рейтинг довіри кремлівському вождю виявився вже 72,3%. Сміх у залі.
Слухайте, ну навіщо всі ці незграбні рухи? Ось білоруси рейтингу свого беззмінного президента давно не знають. Скоро три роки, як був розгромлений Незалежний інститут соціально-економічних і політичних досліджень, який проводив щоквартально національні опитування.
Останнє опитування в червні 2016 року було зафіксовано електоральний рейтинг Лукашенка на рівні 29,5% – до образливого низькому для харизматичного вождя, який звик козиряти всенародною підтримкою.
До цього дані НІСЕПД показали, що на виборах 2015 року білоруський керівник набрав набагато менше голосів (50,8%), ніж нарахував йому Центрвиборчком (83,5%). Мабуть, цього зухвалим соціологам і не пробачили.
Лукашенко ж час від часу віддається даними якихось закритих досліджень. У березні, будучи в Брестській області, він заявив, що 80% жителів регіону «позитивно ставляться до президента».
Піди перевір. Тим часом аналітики розцінили цю заяву як орієнтир для вертикалі: ось такий показник потрібно забезпечити на президентських виборах 2020 року.
Але в останні роки в Білорусі панує економічна стагнація. Лише недавно уряд всіма правдами і неправдами нагнав середню зарплату до тисячі рублів. Це, якщо грубо, під 500 доларів в еквіваленті.
Але фішка в тому, що «всім по 500» в доларах Лукашенко пообіцяв – і в підсумку дав – ще перед виборами … 2010 року!
Тоді ця цифра вражала. Зараз же ми бачимо, що майже ціле десятиліття добробут білорусів, м’яко кажучи, не росте.
Напрошується висновок, що і рейтингу Лукашенка рости немає приводів. Чисто емпірично відчуваєш, що в президенті, який суворо править вже майже чверть століття, розчарувалися навіть багато хто з його колишнього твердого електорату. Горезвісний «найжорстокіший спрос» – улюблений управлінський метод Лукашенка – в цифрову епоху явно не працює.
Острівці незалежних соціологічних структур подекуди в Білорусі збереглися. Правда, в політику вони не лізуть, але фіксують, принаймні, що вже більшість громадян схиляється до ринкових реформ. Попри те, що офіційний лідер ними лякає.
Позитивної ж програми, яка надихнула б електорат, у постарілого вождя, по суті, немає. А заклинання про стабільність і мирне небо над головою (зрозуміло, завдяки мудрому керівництву) публіці приїлися.
При цьому білоруси виявилися в зачарованому колі. Протести суворо придушуються (так було навесні 2017 го, коли пішла хвиля «дармоїдскіх маршів» проти драконівського декрету № 3), так що мисливців майданити негусто. А через виборчу урну владу не зміниш, адже в Білорусі працює сталінський принцип: неважливо, як вони голосують, важливо, як ми рахуємо. Чи випадково вірна глава ЦВК Лідія Єрмошина на своєму посту аж з 1996 року – майже всю епоху Лукашенко?
Коротше, все йде до того, що і на виборах 2020 року реальне волевиявлення залишиться річчю в собі. А ЦВК оголосить показник за 80%.
Недавню президентську кампанію в Україні, де соціологи регулярно публікували рейтинги кандидатів і проводили екзит-поли в день голосування, білоруси сприймали як фентезі. Адже в їх країні вождь давно припинив таке баловство. І тепер ховає у вуса посмішку, спостерігаючи за хвилюваннями в Кремлі через те, що просів рейтинг Путіна.
Перефразовуючи Сталіна, до якого Лукашенко ставиться з пієтетом, немає рейтингу – немає проблеми.
Олександр Класьковський, політичний оглядач для belsat.eu