Ердоган приїхав до Києва вчасно

Віталій
Портников
Публіцист, телеведучий
Зустріч президентів України і Туреччини Володимира Зеленського і Реджепа Таїпа Ердогана, 3 лютого 2020 року, Київ. Фото – president.gov.ua

Візит турецького президента в українську столицю був спланований досить давно. Тоді було важко передбачити що він співпаде із загибеллю військових в Ідлібі і черговим загостренням російсько-турецьких відносин.

З конспірологічної точки зору Реджеп Таїп Ердоган приїхав до Києва дуже вчасно. Турецькі військові вбиті (Міноборона Туреччини повідомила, що четверо турецьких військових загинули і дев’ять отримали поранення при зіткненнях з сирійською урядовою армією в Ідлібі – прим. Belsat.eu), турецький президент робить жорсткі заяви з цього приводу, є ризик нового зіткнення російських і турецьких інтересів в Сирії. Росія при цьому звинувачує в загибелі військовослужбовців Анкару, стверджуючи, що удар по них стався тому, що турецька сторона не інформувала російську про пересування по території.

Ердоган демонструє Кремлю самостійність

Ердоган опиняється перед непростим вибором-піти з Ідлібу, продемонструвавши нездатність конкурувати з Володимиром Путіним в Сирії або залишитися, але зважитися на реальну конфронтацію.

І рівно в цей момент турецький лідер проводить переговори з Володимиром Зеленським, вітає українських воїнів словами «Слава Україні!» (не найулюбленіше словосполучення в Москві), говорить про те, що Туреччина ніколи не погодиться з анексією Криму і буде підтримувати права кримських татар. Напередодні запланованого Меджлісом кримських татар маршу на Крим ці слова виглядають – принаймні з московської точки зору – відверто провокаційними.

І все це – ніякий, звичайно, не збіг. У тому сенсі, що самі відносини з Україною – не збіг для Ердогана.

Після подій 2014 року зв’язки з Києвом для турецького президента мають особливе значення саме тому, що він демонструє Кремлю свою зовнішньополітичну самостійність і здатність вплинути на російські позиції там, де у Москви не менші, а мабуть, і більші інтереси, ніж на Близькому Сході.

Спільне в російсько-українському та близькосхідному конфліктах

Таку тактику Ердогана цілком можна порівняти з тактикою Олександра Лукашенко. Адже білоруський президент завжди використовував свої відносини з Києвом (і Тбілісі) як доказ своєї здатності проводити самостійну зовнішню політику на пострадянському просторі. Лукашенко не відмовився від цієї тактики ні після війни Росії і Грузії, коли надавав Білоруський телеефір Михайлу Саакашвілі, ні після Майдану 2014 року, коли він першим з пострадянських лідерів приймав виконуючого обов’язки президента України Олександра Турчинова.

Те, що Лукашенко дочекався в Мінську спочатку радника президента США з національної безпеки Джона Болтона, а потім і держсекретаря США Майка Помпео – теж певною мірою результат його здатності демонструвати нехай умовну, нехай обмежену, але самостійність.

Олександр Лукашенко і Майк Помпео в Мінську. Фото -Nikolai Petrov / TASS / Forum

У Ердогана тут куди більше можливостей для маневру. Турецький президент не залежить від Путіна, він змушений лише враховувати інтереси російського лідера, який вирішив стати вершителем близькосхідних доль. Саме тому Ердоган ніколи не буде забувати ні про свої стосунки з Україною, ні про анексію Криму. Він буде активізувати свої контакти з Києвом і допомагати Україні – від економічної сфери до військової – всякий раз, коли Путін захоче вибити його з Сирії. У цьому сенсі російсько-український конфлікт для Ердогана – важлива частина близькосхідної політичної гри, важіль тиску на Москву, від якого він не відмовиться.

Віталій Портніков для/ОБ, belsat.eu

Читайте інші Тексти автора у рубриці “Думки”

Більше матеріалів