Формально «неофіційний» візит російського міністра оборони Сергія Шойгу до Молдови не призвів – і не міг призвести до підписання будь-яких угод і досягнення якихось реальних домовленостей. Фактично ж ми стали свідками події дійсно історичного масштабу на пострадянському просторі. Міністр оборони Росії вперше за 28 років відвідав країну, частина території якої знаходиться під фактичною російською окупацією – нехай навіть в Москві вважають за краще говорити не про окупантів, а про миротворців.
Причому він демонстративно відвідав і столицю легітимної держави – Кишинів, і столицю держави-лімітрофу, створеного ще радянськими керівниками і існуючого виключно на російські гроші і при військовій підтримці Москви. З президентом справжньої Молдови Ігорем Додоном і главою «підробленого» Придністров’я Ігорем Красносельським Шойгу спілкувався як з двома рівноправними керівниками держав.
Як таке приниження державного суверенітету Молдови взагалі могло статися? Адже керівники російського військового відомства не дозволяли собі приїжджати до Кишинева навіть тоді, коли при владі перебував президент-комуніст Володимир Воронін, у перший період свого правління не менше відданий союзник Москви, ніж Ігор Додон. І все ж і в Москві, і в Кишиневі прекрасно розуміли, що існують «червоні лінії», які не можна порушувати.
Зараз «червону лінію» порушили абсолютно свідомо. Візит Шойгу став одним з перших реальних наслідків створення коаліційного уряду проєвропейських політичних сил на чолі з прем’єр-міністром Маєю Санду і проросійських соціалістів президента Додона.
Уже коли коаліція формувалася, доводилося попереджати, що деолігархізація країни і відсторонення від влади «сірого кардинала» Молдови Влада Плахотнюка – це, звичайно, добре, але участь Росії в цьому процесі може привести до прямо протилежного результату – створення проросійського олігархічного режиму, який вже ніхто не похитне. Тому що головним олігархом Молдови стане не якийсь там Плахотнюк. Головним олігархом Молдови стане Володимир Путін.
Західним політикам, які домовляються з Росією щодо стабілізації ситуації на пострадянському просторі, здається, що Москва буде джентльменські домовленості виконувати. Ці політики нагадують мені Наполеона в Москві, який чекав ключів від міста, а отримав переправу під Березіною. Таке ж задоволення очікує на будь-кого, хто розраховує, що Кремль буде грати за правилами. А Кремль не грає за правилами. Кремль грає на результат.
Після формування коаліції ситуація розігрується як по нотах. Під контроль Додона – тобто Кремля – переходять ключові силові структури. Планується візит Шойгу, про який прем’єр-міністра Маю Санду навіть не інформують. Глава військового відомства країни-окупанта поводиться в Кишиневі – і вже тим більше в Тирасполі – як господар. Межі влади прем’єра демонструються кожному, хто хоче їх побачити – і в самій Молдові, і на Заході. І Санду опиняється перед непростим вибором: вона повинна або змиритися з роллю глави уряду, влада якого має серйозні обмежені в питаннях національної безпеки і суверенітету, або відмовитися від коаліції з колабораціоністами.
І той, і інший варіант влаштовує Росію, бо ж і той, і інший варіант є прелюдією до встановлення її остаточного контролю над Молдовою. Саме так може завершитися молдавська деолігархізація при російській допомозі та західній участі. І це ще не кінець.
Тому що кінець настане тоді, коли ця ж модель буде застосована в Україні. І ми побачимо Сергія Шойгу в Києві транзитом з Донецька. Для цього потрібно тільки повністю імпліментувати Мінські угоди, амністувати бойовиків, створити з «народних республік» держави в державі в складі України.
Я зовсім не стверджую, що так вийде. У вирішальний момент і молдавани, і українці можуть, як це вже бувало, опинитися на майданах – і всі плани знищаться. Але ось тільки тоді довіру в українців або молдаван втратить вже не Росія, а Захід. І це може стати найнебезпечнішим наслідком західних спроб «конструктивно домовитися» з Путіним.
Віталій Портников, для belsat.eu