У Європейському коледжі Liberal Arts в Білорусі (ECLAB) завершився курс «Візуальна історія повсякденності», на якому студенти аналізували аматорські архівні фотографії. За підсумками курсу виникли п’ять проектів, які показують, як сьогодні можна працювати зі спадщиною.
– Я работаею в «VEHA» з архівною фотографією білорусів. На досвіді роботи з сімейними архівами був розроблений практико-орієнтований курс «Візуальна історія повсякденності» для ECLAB. На заняттях ми розбирали історію фотографії, її розвиток і поступове знецінення. Аналізували контекст створення фото і події повсякденності. Ставка була на міркування і вільну інтерпретацію.
Проекти, які були створені студентами, абсолютно різні і дуже круті. Від дуже особистої (болючої для багатьох білорусів) історії еміграції до різнобічної оцінки ритуалу похоронної фотографії і створення своєї колекції фото з різних сімейних архівів. Рекомендую прочитати всі п’ять створених матеріалів, щоб побачити, як багато цікавого можна знайти в повсякденних речах. Кожна фотографія унікальна і є документом нашої історії. Надихайтеся!
– Мій проект почався з шести похоронних фотографій, які я знайшла в «занедбаному» [покинутому будинку – belsat.eu] у рідному селі на Стародорожчині. Коли я побачила, як вони розкидані по підлозі, то склалося враження, що їх немов викинули з фотоальбому, вважаючи негідними сімейної пам’яті.
На той момент у мене виникло багато питань про цю ситуацію, про свої неоднозначні почуття до похоронних фото і взагалі про похоронах як одному з основних сюжетів для фотографій наших предків.
Вдалося зібрати колекцію з 70 похоронних фотографій з різних куточків Білорусі. Я помітила, що ці фотографії люди діставали з різних конвертів, газетних сувоїв, пакетів, ящиків. Звідки хочеш, тільки не з сімейних фотоальбомів, тому головним питанням проекту став «Де місце похоронної фотографії?».
Це більше нагадує діалог з собою, спробу проаналізувати через похоронну фотографію ставлення білорусів до своїх сімейних архівів, осмислення ними важливості себе і свого роду в історії.
За час роботи над проектом я переконалася, скільки важливої для історії інформації зберігають в собі фотографії саме з приватних сімейних архівів. Я спробувала показати, що через переклад з візуальної мови архівної фотографії можна відстежити важливі трансформації в суспільстві і відповісти на багато питань про культурну спадщину Білорусі.
– Тема відносин між людьми для мене є пріоритетною протягом усього життя. Так вийшло, що в один рік (і навіть в один місяць) у мене виїхало 3 близьких людини. І через якийсь час я почала усвідомлювати, яке це, коли близькі люди не поруч з тобою, а ти вже дорослий. Для мене онлайн спілкування не дорівнює зустрічі наживо. Але до всього доводиться звикати.
Можливо, кожен, хто познайомиться з проектом, проживе якісь теплі спогади, пов’язані з близькими людьми, які зараз знаходяться не поруч з ним. Все не вічне: колись змінюється, а колись і закінчується.
– Мій проект про костюм і гендер – спроба подивитися на проблему ідентичності, частиною якої є одяг. Як впливає на нашу ідентичність той факт, що з дитинства нас хочуть «одягати» у відповідні нашій статі костюми, приміряють на нас відповідні гендерні ролі під час фотографування в шкільний альбом. Дівчинка – обов’язково в ніжному платтячку, з рюшами, бантиками, скромна, слухняна. Хлопчик, як майбутній воїн і захисник, – в костюмі лицаря, ковбоя, супергероя.
Чому я зайнялася дослідженням цього питання? Напевно, це моя маленька дитяча травма: батьки з дитинства вказували (і продовжують періодично так робити донині), як я повинна одягатися – бути дівчинкою, на підборах, з макіяжем, обов’язково в сукні або спідниці. Всі ці вказівки, як повинно, викликали в мені обурення. Невже, щоб тебе в суспільстві сприймали як жінку, обов’язково ходити тільки в спідниці? Або чому жінки відвоювали своє право на штани, а чоловікам ходити в плаття небезпечно для життя, тому що не так зрозуміють. Адже це всього лише одяг. Думаю, ці питання хвилюють багатьох.
– На курсі «Візуальна історія повсякденності» нам запропонували проаналізувати фото з сімейних архівів. Я згадала, що в нашому сімейному архіві дуже багато фотопортретів з підписами на зворотному боці – і мені стало цікаво вивчити цю традицію, так як подібні «ритуали» обміну фото сьогодні зжили себе.
Ідея сподобалася і іншим хлопцям на курсі – Льоші Буслейко і Микиті Балабіну – і ми разом вирішили проаналізувати традицію обміну фото в цілому і значення подібних фотографій в сімейних архівах кожного з нас. Назву проекту «Подобається – бережи, а не подобається – порви» ми списали з обороту однієї з фотографій.
Мені здається, робота з минулим допомагає нам осмислити сьогодення, подивитися на свою реальність з боку. У глобальному сенсі наш проект став приводом задуматися про цінність людських відносин в нашу цифрову епоху. А в особистому –робота з сімейним фотоархівом допомогла дізнатися більше про історію своєї сім’ї, краще зрозуміти своїх близьких. У розмовах з мамою і бабусею виявилися люди, історії, деталі, які раніше не спливали, так як здавалися незначними.
– Ти розглядаєш архів, тобто якийсь великий обсяг візуальної інформації, і тобі здається, що все зрозуміло. Потім починаєш замислюватися: «А що, власне мені зрозуміло?» – і стикаєшся з тим, що не все зрозуміло. Або нічого не зрозуміло. Змінюється повсякденність і візуальна мова, за допомогою якого ми її «кодуємо».
Проект «Дивись і слухай»
Ми брали фото, на яких зображений один вид діяльності і намагалися спочатку «розшифрувати» ці фото самі, потім брали інтерв’ю у бабусі і мами. Ми працювали з темою сімейного відпочинку на природі.
– Часто наші студенти і студентки інтуїтивно або цілком свідомо роблять проекти, які потрапляють в саме серце якихось мало проговорених тем, пов’язаних з приватною і колективною історією в Білорусі. Візуальні сліди минулого відносяться до цих тем: між народженням і смертю всі ми проживаємо своє життя, залишаючи зображення і зйомки, які потребують розшифровки. Звичні «колективні» фото радянської епохи «дивні» фото похорону, які обростають магічною аурою в наших уявленнях, наївні і сентиментальні написи на звороті фотокарток показують нам неймовірний світ приватного життя, що залишалася завжди в тіні великої політики. Відновлення цього світу включає особисті студентські проекти в щось більше – в роботу з історією всього суспільства.
