Репресії російської влади проти учасників протестів, обурених діями виборчих комісій при реєстрації незалежних кандидатів до Московської міської думи, перейшли вже навіть не через ймовірні «червоні лінії», а через все лінії політичної логіки.
Маховик репресій розкручується з кожним днем все сильніше, захоплює все більшу кількість людей – можна сказати, що російські силовики самі провокують масові заворушення і протистояння з владою. При цьому не було ніякого особливого політичного ризику ані в реєстрації нечисленних незалежних кандидатів, ані в більш обережному реагуванні на протести.
Навіть обрання до Московської міської думи всіх, кого влада вирішила не допустити до виборів, не похитнуло б існуючої монополії столичного мера Сергія Собяніна і – ширше – кремлівського контролю над Москвою.
Чому ж вони лютують так, що викликають подив навіть помірних прихильників влади? Чому збільшують соціальну базу протесту, заздалегідь ставлять під сумнів чесність виборів і легітимність нового столичного парламенту?
У пошуку відповіді на це питання я згадую перші демократичні мітинги в Москві, які я висвітлював – і в яких брав участь – наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття. Адже тоді це теж були перші масові мітинги після десятиліть комуністичної «заморозки» будь-якого протесту. Тоді вони теж здавалися дуже маргінальними і безперспективними, а кількість силовиків нерідко перевищувала кількість самих протестувальників.
Тодішній режим, проти якого виступали учасники протесту, здавався непорушним ще більшою мірою, ніж режим Путіна. На момент початку протестів він існував не двадцять, а сімдесят років і був заснований не тільки на любові до вождя, а й на жахливій ідеології, якій, однак, симпатизувала більшість населення тодішнього СРСР. А відсталість і інформаційна закритість радянських людей була непорівнянна з відсталістю та інформаційною ізольованістю сучасних росіян.
Чому ж влада так нервувала тоді, чому вона нервує зараз?
А тому, що і тоді, і зараз ми маємо справу з режимом, який взагалі не вміє існувати в умовах інформаційної та політичної конкуренції.
Комуністи не виграли жодних чесних виборів в Росії і Радянському Союзі. Якщо бути точним: єдині чесні вибори, вибори до Установчих зборів, вони з ганьбою програли – при тому, що контролювали владу. А всі інші вибори, в яких брали участь представники компартії, були імітацією. Як тільки на територію Росії прийшла гласність, комуністи стали програвати одні вибори за іншими, а там і зовсім перетворилися на політичну фата моргану.
Режим Путіна теж оформлявся шляхом зачистки інформаційного поля країни. Так, при цьому він був сильний не тільки пропагандою, а й соціальними преференціями. Але зайвих «нафтодоларів» у Путіна більше немає, залишилася одна пропаганда. А це означає, що в разі початку чергової «гласності», в разі початку реальної політичної конкуренції цей режим впаде.
При цьому я не стану стверджувати, що Путін програє якомусь затятому лібералові, ні – його спадкоємцем може стати який-небудь шовініст або просто популіст, якийсь російський Зеленський.
Але Путін приречений програти будь-якому «новому обличчю». І це саме те, чого російська влада намагається не допустити.
Вона закручує гайки все сильніше саме тому, що побоюється – навіть на рівні місцевого самоврядування – реальної політичної конкуренції. Тому що саме в такій конкуренції і поміщено кощієву смерть.
Віталій Портников для belsat.eu